
Романа Скибу як винятково поета складно виокремити із сучасного українського літературного середовища, адже, як навіть сам він себе ідентифікує: «Я не вмію заробляти на життя, і тому заробляю на вічність».
Психологічний катарсис, зумовлений проникненням у його тексти, зворохоблює задавнені тіні пережитого, забутого й викинутого на самі окраїни свідомості.
Він радше міфотворець, якого, за висловом одного з читачів, «знають усі, навіть ті, хто його не знає»: «Ви не ждіть. Я приходжу ночами, коли зорі падуть на вас. Коли кішки вічми пророчими зупиняють ревучий час. Мерхнуть межі в космічнім кресленні, тільки кроки мої дзвенять. Тільки верби мовчать нечесані над могилами вербенят. Хай тумани кіньми з’їжджаються. Білим сутінком по воді. Все сивіє. Усе прощається. Тільки яблука – молоді».
«П’ятизнак, або Життя і нежить» – найбільш повне зібрання творів «Того, хто живе в телефонній буді», а отже, і найбільш вдала спроба розгадати цього дивака та відлюдника, відшукуючи серед поетичного монологу закодовані словесні манускрипти й шаради.
«Все було розмірено і просто. Скрип трамвая, сизі паркани. І в тіні каштанового зрості не передбачалося весни. Він з’явився ночі на зачуду, не торкнувшись хвіртки у дворі. І його, звичайно, за приблуду дві сходини визнали старі… Довгий слід лишився заповітом… Дощ упав лицем на ясени, раптом осягнувши, що над світом не передбачалося весни».
Гортаючи одна за іншою сторінки зізнання, почуваєшся злочинцем, який підслуховує чужу молитву: «І приходить старенький чорт. В найтемніші приходить ночі. І шепоче не знати що. Чи молитву якусь шепоче… Де під місяць хрести зійшлись, він на землю клякає босо. І цілує її. І їсть. І не видно його, бо осінь…». Та найбільша біда навіть не в підслуховуванні, а у свідомій неможливості відірватися від нього: «Я не ходив до вашого туману, не проводжав, закоханий, беріз. Я тільки раз в чужій весні розтанув і тільки раз насінням не проріс. За мною плакав кіт на мокрій брамі, земля скрипіла важко, ніби віз… У вас на грядці є зчорнілий камінь. Я тільки раз насінням не проріс».
Більшість його читачів слабує на цей гріх – прилучитися та пізнати незвіданий світ міфічних алегорій із деревами та рослинами, що п’яніють ночами від розмов між собою та потаємними силами незвіданих магічних істот: «Впадає Стікс у Чорне-Чорне море, де по ночах ридає Поліфем, де сонце, мокре, тануче і хворе, складається з неправильних морфем… І лиш весло з Харонового плоту за двісті миль від паралелі ікс нам нагадає із коловороту, що тут колись впадав у море Стікс…», «десь дві дороги тінню загативши, ржавіє чорний дуб, немов пісоль. У ньому нишком пишуть сірі миші зубасту правду їхніх вічних доль…». І зрештою усвідомити, що кожен прожитий нами день – це прем’єра, яка не має майбуття, адже завтра буде цілком новою: «Загас рожевий відблиск на свічаді. Ввірвався вітер, дикий, мов Роландо. Усе скінчилось. Кидайте мечі. Хай глядачі вам кидають троянди. Цей зал не застрахований від сліз, бо, задихнувшись вічними словами, один із тих, хто був убитий вами, не встане поклонитися на біс…»
«»
Лідія Йонка, «Львівська газета», п'ятниця, 18 липня, 2008 року, № 102 (410)