Видавничий проект Маузер

ЗМІ

Любов між займенниками («Хрещатик»)

Вікторія Черняхівська видала збірку поезій «Я, ти, він, вона»
Ми давно звикли до визначення поезії як «світу, пропущеного крізь позитивне Я». А чи можемо уявити собі поезію, яка є пошуком контакту між Я, Ти, Ним, Нею і Ними? Саме такі тексти знаходимо під обкладинкою першої поетичної збірки молодої київської авторки Вікторії Черняхівської («Я, ти, він, вона». Київ, Маузер, 2008).

Зважуся на категоричне ствердження: поезія Вікторії Черняхівської підліткова. Не як примітивна, неякісна або незріла. Йдеться про те, що ці тексти порушують проблеми, властиві саме молодій людині, яка щойно починає вступати в стосунки з дорослим світом і для якої на першому місці — проблема спілкування. Саме пошук можливостей комунікації є наскрізною темою поетичних шукань авторки.

У цих шуканнях зі зворушливо-дитячими одкровеннями («завтра я буду дзвонити у двері й проситись на руки») і визнанням того, що «я вселенське немовля», домінує, звісно, тема кохання. Напевно, не одна з читачок пригадає свої колишні (або й теперішні) хвилювання, читаючи тексти про драматичний любовний трикутник («Перший вірш») або про те, що «у нас не дружба, а так — сир плавлений».

Тяжко втриматися від твердження про те, що поезія Вікторії Черняхівської жіноча. Тобто це вірші про слабкість жінки поруч із чоловіком і про пошук «його» як опори («Я можу схилити голову тобі на груди/чи вдячно триматись за тебе під час хитавиці,/а більше... а більше нічого не вмію й не буду»). Безумовно, завзяті феміністки будуть незадоволені такими пасажами.

Те, що Черняхівська пише нефеміністичні вірші, виявляє таке спостереження: ліричне Я у збірці не мислить себе окремо від «іншого», незалежно від того, чи цим «іншим» буде категорія Ти, Він або Вони. Знаковим є перший рядок одного з віршів: «Найбільший страх — лишитися самому». Справді, оця нестерпність самоти, неприйнятність «неконтактування» (адже «невимовно прикро/чомусь для когось стати зайвим») і спричиняє до того, що ліричне Я просто не визнає свого існування поза колом «інших»: якщо «жоден із чотирьох людей» не озирнеться, це не що інше, як кінець. Кінець життю, адже воно передбачає безперервний взаємний обмін (інформацією, поглядами, поцілунками, словами).

Цікаво простежити морфологічний склад текстів. Найчастішими частинами мови у віршах Вікторії Черняхівської є саме займенники — різних родів і відмінків. Недаремно й розділи мають відповідні назви («Я», «Ми», «Ти», «Ви», «Він», «Вона», «Вони»). З огляду на це, композиція збірки набуває своєрідної стрункості. І річ не в тім, що у деяких віршах переважають займенники певної особи. Разом із авторкою читач проходить складний і неоднозначний шлях од відокремленого суб’єктивного Я до колективного Вони, будуючи між цими категоріями місток зв’язку, хоч і хиткий.

У такому вибудовуванні авторка по-дитячому вперта. І хоча не завжди їй вдається знайти контакт (бо «мова терпка, як утома»), і виникають розчарування й біль («нікого не хочу»), проте вона все ж намагається виплітати тоненьку павутинку, яка об’єднувала б багатьох в єдине коло. А основним засобом для цього, як не патетично це звучить, є любов. Саме любов виступає тією платформою, де уможливлюється безперервне існування-спілкування мене, тебе, її, його, їх. Бо об’єднати всіх украй просто: «Якщо я люблю одного,/значить, люблю кожного».

Світлана Богдан, «Хрещатик»

Рубрики

[рецензії]
[книги]
[реклама]
[піар]
[виступи]

ЗМІ

Любов між займенниками («Хрещатик»)

Рубрики

Список статей