Події
[03.01.2010] Юхим Юзевір пакує «Пакован»
Пакован поезії може вміститися і в тендітній книжці. Якщо її «пакує» Юхим Юзевір, художник, автор музики та відеопоезії, зірка перекладу у сфері мультиплікації, оригінальний поет і стрьомний чувак на задній сторінці обкладинки власної книжки. А допомагає йому закарбувати поетичні сенси на папері видавництво «Маузер».
Юхим і хіп-хоп у поезії
Кожен поет починається із портрета в голові читача. Тож, побачивши обкладинку зі знайомим прізвищем, читач відразу зметикує ― «Угу, це той, що полюбляє у своїх текстах розпускати нюні, а це той, хто не пропустить жодної спідниці, а це той, що розкидається розумними словами, так що годі щось допетрати. Цей любить Україну, а той алкоголь і маріхуану, що, за великим рахунком, теж не заважає йому любити Україну…».
Наразі ж переді мною стоїть доволі непросте завдання. Намалювати портрет чувака, до того ж намалювати так, аби він справді був схожим на себе, адже більшість із вас допоки з ним не знайомі. Юхим, наскільки мені відомо, викладає свій кріейт лишень у всесвітньому павутинні, юзаючи ютуб. Він, до слова, нещодавно питався, чи сильно я його пригноблюватиму в цій передмові, на що я жартома відповів ― «Розпочну зі слів: у його поезії стільки лайна, що складається враження, ніби він справжній засранець». Юхим був потішений.
Якби Юхим писав років на 100 раніше, його би неодмінно назвали футуристом. Гадаю, Семенко б зацінив його «кратеролюки», «вогнецілунки», «серцепакунки», «рознебиться мрієплинно» й найрізноманітніші ігри з фонетикою. Проте йому пощастило народитися тут і зараз, тому його поезія нагадує якісний ліричний хіп-хоп фрістайл. Для невтаємничених поясню ― це така забавка, коли МС запускає платівку, а співак, правильніше буде сказати, читець, оскільки хіп-хоп саме читають, намагається римувати в імпровізі. Тим більше, що один із таких фрістайлів я чув на власні вуха. Юхим бере за живе насамперед своєю енергетикою. Я би назвав це поетичним пресингом. Поєднуючи урбан і ліричний фолк («переночуй мене переночуй кохана / як вітер що засурмлює зима / немов гарячий сніг що в роті тане / мов птаха що сідає у туман…»), оригінальну теологію («бог це собака / порода рятівників мабуть сенбернар / та охороняти теж уміє / більшість тримає по селах / бо для бога треба багато місця / і часу…») й хіп-хопівські пасажі («ай лаф ін ю / ю ні фал ай / не забивай у мене цвях / не забивай…»), Юхим примушує весь час… бути пильнішим. Якби в людини існував орган, яким сприймається поезія, я би порівняв його з оком. Словом, він постійно змушує або ж примружуватися, б’ючи по очах світлом, або ж по-ширше їх розплющувати, заводячи в темні коридори підсвідомого, або ж узагалі заплющувати ― ніби тоді, коли ти пірнаєш у річку з брудною водою, відчуваючи все лишень шкірою. Складається враження, ніби поет весь час щось шукає, інколи навіть не розуміючи, що саме, таким чином, напевно, підтверджуючи думку про те, що головним є не результат, а сам процес.
Безперечно, ця книженція має не так уже й мало слабких місць, але яка книга їх не має? Хіба що збірник із математичними таблицями Брадіса. Проте вона не має байдужих читачів. Одне з двох: або ж вона подобатиметься, або ж її відразу викидатимуть. Тим, кому вона сподобається, Юхим потисне руки, а тим, хто її викине, ― скаже: «Поезія ― це свобода. Просто свободу кожен розуміє по своєму».
Років шість-сім тому серед інтернетової літературної маси я виділив місце у голові для Юхима Юзевіра.
При чому я його знав лише за текстами по-чоловічому різкими, грубуватими і водночас ніжними, несподівано сильними у метафориці, ніби черепаха, яка заховалася під своїм панцирем, стилістично дещо не випрацюваними, що видавало їхню відчайдушну щирість.
І мені так само в голові утворився свій Юхим Юзевір, зовсім інакший, ніж той, з яким я познайомився кілька тижнів тому. Власне, я вже встиг підзабути «свого» Юзевіра, так рідко останнім часом він траплявся на очі.
Мій Юзевір був драматичним, тонким, надривним. Цей виявився громадськоактивним, діяльним, цілеспрямованим. Мій був «серцепакунком», «вогнецілунком», цей виглядає розбишакуватим, мочить приколи.
Однією з дервішівських сект в той час, коли вони утискалися офіційним ісламом, був орден дервішів-пияків. Суть у тому, що свою релігійність вони приховували за постійним алкоголем. Вдень п’ють, вночі моляться. От що поєднує моїх двох Юзевірів, і він стає єдиним, тим, для якого реальність – це лише алкоголь, яким він затуляє і плекає свою віру, своє сокровенне.
Ось як література народжує незалежні від реального прототипу об’єкти. Ось як і от чому вона підіймає нас на кілька сантиметрів від підлоги, при тому залишивши нас на землі для всіх оточуючих.
Література – це, серед іншого, простір, у який можна увійти, як входять у квартиру, проте знімають не верхній одяг чи взуття, а себе – буденного, тілесного, роздовбайського.
Так, здається, робить і Юхим – постійно переходить з однієї кімнати в іншу, обживши обидві, але чітко розрізняючи функції, вимоги і потреби кожної.
Тексти за ці роки в корені мало змінилися – тобто перестати насолоджуватися ними не маю змоги: смачна мовна винахідливість, той же грубуватий, замурзаний і від цього ще пронизливіший ліризм, невимушеність, неприкаяність, миттєвість текстів, що робить їх близькими до далекосхідних поетичних практик.
Або, як міг би сказати реальний Юзевір чи Коробчук: «Зачьотні тєксти, ніштяк».
Порнопоезія на марші
Красиво назвати передмову – це вже виправдати половину очікувань того, про кого в ній ітиметься. Тим більше, що автор цієї збірки дає змогу назвати передмову красиво багатьма способами. Андрухович вже колись пропонував перелік можливих назв власної передмови до книги Бондаря «Примітивні форми власності», пестячи власне еґо, я ж при цьому ще й намагатимусь чисто віртуально пестити еґо Юхима Юзевіра. Поїхали:
«Юзевір на небесах – попса»
Можна було б і далі так розважатись, але не буду більше уподібнюватись Патріарху, не претендую, що наші два еґа більші ніж його одне, зате Яке… На цьому вважатиму, що половину очікувань тих я виправдав і потріпаюсь про поезію.
Я ніколи би в житті не ризикнув назвати поезію порнопоезією, якби не одна суттєва обставина: єдиною, але принциповою річчю, яка об’єднує вірші Юзевіра є те, що вони їбуть мізки.
Давно минула щаслива і наївна епоха перших і останніх здобутків модернізму, перших і останніх здобутків авангарду. «Поезія померла» за Адорно. Іноді називаючи власні тексти віршами в незручних аудиторіях, я іронічно ховаю посмішку (яка відомо чим відрізняється від усмішки) в бороді. В цього мужнього хлопця є натхнення творити речі, про які – прочитавши – фіґ точно скажеш – це він на повному серйозі чи стібеться. От Малларме про Бодлера казав, що той – на повному серйозі; і Маяковський про Хлєбнікова десь те саме казав. А от про Юзевіра – та якось язик не повернеться.
Рушієм його поезії є формальна й образна провокація. Мовна гра в ній не завжди є вишуканою, але якраз ця нерафінованість, сирість і приваблює – Юзевір не прагне красивості, довершеності й прямоти асоціацій, текст, що він плете, – найчастіше є потоком, де попереднє слово або образ тягнуть за собою наступні: «він вміє перемикати кана ли // ли пень серпень вере сень // сень йоре випала от рута…», «біблія // колія // і дия // вол // я // є // у кожному // тотожному…».
Окрім мовних експериментів, яскравою ознакою юзевірівських текстів є парадоксальні образи. Найчастіше вдалі й не надто переконливі моменти в цих образах, збігаючись, утворюють гримучий коктейль, який одночасно й дивує читача, і провокує вникати – автор просто приколюється, чи за ширмою нібито випадкових сполучень частин мови є якісь натяки й затінені жести: «Ти притули вухо до мого серця // І теплими очима послухай, // Як риби цілують стінки акваріума», «втомився бачити в обличчях сковорідки – // що смажать яйця власних почуттів…».
Яйця почуттів Юзевіра фактурно проступають у його поезії. Хлопець не на публіку старається. Йому не грозить бути непочутим – тому не сприяє гучна поетична оригінальність, як на сьогоднішній літпроцес. Його справжня публіка – такі ж збоченці, як і він сам.